Фото: Ірина Куліковська
Родина Куліковських з Ізюма Харківської області одна з тих сімей, які були вимушені тікати зі своєї домівки через вторгнення російських окупантів. Ізюмчани покидали рідне місто пішки, а потім ще два тижні під постійними обстрілами жили в льоху в селі на Барвінківщині. Згодом їм вдалося вибратися у спокійне місце, втім родина втратила все і зараз ледве зводить кінці з кінцями, проживаючи в Сахновщинській громаді.
Ірина Куліковська, яка проживала в Ізюмі разом з чоловіком Віктором та молодшою 9-річною донькою Вікторією, дізналася про початок війни від старшої доньки – 16-річної Ірини, яка навчалася в Харкові.
– Донька зателефонувала 24 лютого о 5-й ранку і каже: «Мамо, нас бомблять». Я не могла в це повірити. Ми одразу почали думати, як її забирати в Ізюм. Вона приїхала на вокзал, утім з купівлею квитка на електричку виникли труднощі. Так вийшло, що в неї не було готівки, гроші з картки зняти було неможливо, величезні черги до банкоматів, а термінал у касі не працював. У результаті допомогли перехожі, які дали гроші просто так. Вона вибиралася разом з другом, який оберігав мою доньку в ці важкі хвилини. Вони ледве влізли в електричку, їхали стоячи, була сильна паніка. Коли вони добиралися, на той момент це були найважчі години для мене, оскільки додзвонитися не можу і не розумію, що з ними. Десь о п’ятій вечора вони були вже в Ізюмі, – згадує пані Ірина.
Найстрашніша ніч
Родина Куліковських сподівалася, що тепер їх старша донька в більш безпечному місці, втім за кілька днів ворожі снаряді почали прилітати і в Ізюм.
– Я не думала, що так швидко це торкнеться і нас. Буквально за два дні обстріли почалися і тут. У ніч з 26 на 27 лютого спимо і раптом чуємо звук, ні на що не схожий, ми ж не знаємо, що це. Потім чоловік каже, що це літак. Після цього було чутно вибухи, почав трястися весь будинок. Перша бомба впала десь за три кілометри від нашого будинку, а ми живемо у тій частині Ізюма, яка ближче до Харкова. У нас повилітали стекла, світла і газу не було. Весь час сиділи в льосі, страшний мороз був. А чоловік мій був зовні наверху і тільки в крайньому разі забігав до нас, якщо льох засипеться, щоб він міг нас відкопати, – розповідає Ірина.
Жінка згадує, що найстрашніше було в ніч з 5 на 6 березня.
– Тоді почався наступ на Ізюм. Був сильний безперервний бій годин п’ять, обидві сторони дуже сильно гатили одна по одній, ми думали, що не виживемо. Чули, як стекла вилітають з будинку, потім страшний запах горілого, подумали, що будинок горить. І коли стало тихо, ми вийшли вночі, а все навколо горить, люди кричать, скрізь заграва від пожеж, – згадує ту страшну ніч Ірина.