Красноград знаходиться на рівновеликій відстані одночасно від Харкова, Полтави та Павлограда. Хоч це і глибокий тил, але сюди також прилітає. Російські ракети і в це місто принесли руйнування та смерть. Але красноградці не впадають у відчай, а ще й простягають дружню руку допомоги іншим. Місцева «Волонтерська ліга» розростається майже щодня, до її лав залучаються не тільки місцеві, але й переселенці. І всі впевнено тримають оборону по цей бік фронту.
Просто так
– Беріть хліб! Кому хліба? Безкоштовно! – зверталися днями до перехожих на привокзальній площі Краснограда представники «Волонтерської ліги». Місце доброчинності обрали невипадково, оскільки тут завжди велелюдно – поряд автовокзал, ринок, низка магазинів, паркова зона. Здебільшого перехожі не відмовлялись від свіжовипечених білих буханців, але зайві не брали.
На рахунку красноградських волонтерів це далеко не перша доброчинна акція. Вони працюють вже два роки, активізувалися на початку повномасштабного вторгнення.
Організатор та ідейний натхненник «Волонтерської ліги» – Дар’я Волобуєва згадує, як уже 24 лютого твердо вирішила, що разом зі своїми однодумцями – місцевими та які прибули до Краснограда – допомагатиме гнаним війною українцям. Таких через «Волонтерську лігу», яка розміщується в приміщенні міської публічної бібліотеки, пройшло чимало. Люди отримали допомогу продуктами, медикаментами, речами першої необхідності. Багато вимушених переселенців завдяки волонтерам знайшли в Краснограді тимчасовий притулок. Фойє бібліотеки, де волонтери й сьогодні приймають біженців, ніколи не буває безлюдним. Тут завжди можна зустрітися з українцями, яким довелося пережити страхіття війни.
Організатор «Волонтерської ліги» Дар’я Волобуєва
Мішечок з документами на ланцюжку – і все
Одного березневого дня на порозі центру волонтерської допомоги стояла розгублена і втомлена жінка передпенсійного віку. Ще в недавньому минулому вона жила нормальним життям, стежила за собою. В її очах була пустка, на запитання, хоча її ніхто не підганяв, відповідала спроквола.
Відчувалося, що жінка пригнічена, надломлена останніми подіями.
Дар’я Волобуєва згадує, що було навіть ніяково зайвий раз турбувати новоприбулу, яка в заяложеному і пропахлому димом пуховику (напевно, їжу готувала десь просто неба) безсило опустилась на стілець, склавши разом колись доглянуті, із залишками манікюру руки.
– Чим я можу вам допомогти? Що вам потрібно? – запитала Дар’я.
На цих словах жінка стрепенулася, правою рукою пірнула собі під одяг, витягши звідти шкіряного мішечка:
– Документи – це все, що я встигла прихопити із собою, коли під шаленими обстрілами тікала до сховища в рідному Маріуполі. Та вже й нічим з домашнього не розживусь, бо немає не тільки квартири, можна сказати, немає будинку. Випалений остов з чорними зіницями вікон. Ось і все… То що мені потрібно?!