Три дороги на Чорнобаївку: на харківських волонтерів чекали підірвані мости, міни та ніч у полі (фото) 173 26 октября 2022 15:00 Історія одного з харківських волонтерів. Михайло Греков — спортсмен з чемпіонськими титулами, аспірант Харківського національного педуніверситету ім. Г.С. Сковороди.
У свої 25 років він більше думав про тренерську кар’єру та чемпіонів серед своїх вихованців. Але залишив усі свої плани на післявоєнний період. Сьогодні хлопці Михайла тренуються в іншого тренера по клубу, а він, як сам зізнається, «максимально волонтерить».
«GX» поспілкувався з Михайлом Грековим, коли той був у черговому відрядженні — рятував цуценя, яке народилося у фронтових окопах.
Спеціально з другом вони поїхали на прохання дівчини, яка через Інстаграм звернулася за допомогою. Сестра військового просила привезти до Харкова місячне цуценя, яке інакше не вижило би.
«Військові прихистили кокер-спаніеля. В окопі вона народила кількох цуценят. Вижило лише одне. З народження жило під обстрілами, перелякане, та ще й холодно стало», — розповів Михайло дорогою із Слов’янська Донецької області.
Близько опівночі скасували усі польоти
У 16 років Михайло виграв чемпіонат Харкова, потім став чемпіоном України з воркауту. Через рік, у 2014-му, він виборов бронзову медаль чемпіонату світу, у якому брали участь атлети з 74 країн. Далі кар’єру спортсмена змінив на тренерську. З друзями-однодумцями відкрили у Харкові тренувальні зали. Серед вихованців 25-річного тренера — чемпіони України у командних змаганнях, у силових дисциплінах, у дисциплінах з елементів. На міжнародний рівень Греков зі своїми хлопцями не встиг вийти – завадила війна. Вона перервала і його подорожі Європою. Чергову він планував на березень.
У ніч на 24 лютого 2022 року Михайло саме відслідковував зручні авіарейси для подорожі. Близько опівночі скасували польоти, зачинили аеропорти.
«Відчув, що щось не так. Потім прокинувся через «прильоти». Зателефонував батькам, друзям із команди, що мешкають біля нашої тренувальної зали, на вулиці 23 Серпня. Зібрав речі в рюкзак. Одягнувся не зовсім у тепле, і на велосипеді поїхав до друзів», — згадує Михайло.
Коли проїжджав повз Лісопарк, чув і «прильоти», і «відльоти». Але тоді все було ще незрозумілим і, звичайно, тривожним.
Перші півтора місяці він разом із батьками, яких вивіз із Салтівки, жив у підвалі клубу «Старт», що на Павловому Полі. На 30 «квадратах» мешкало 14 людей.
«На 6-й день у мене почався психоз через те, що ми нічого не робимо. І відтоді почав волонтерити», — розповідає чоловік.
Починали з волонтерів-зв’язківців
Не маючи власного транспорту, сидячи у підвалі, через соцмережі Михайло з друзями знаходили людей, які просили допомоги, і давали їм координати волонтерам.
Згодом лідер руху воркауту у Харкові Іван Криленко (директор ГО «Всеукраїнська федерація зі стріт воркаут») вийшов на канали постачання гуманітарної допомоги: до Харкова залізницею привозили з Європи та західних регіонів України продукти та інші речі першої необхідності. Хлопці вночі розвантажували вагони, знаходили транспорт і розвозили гуманітарку військовим та цивільним.
Пізніше у Михайла появився власний седан (скористався пільговим розмитненням автомобілів), а з ним стало більше можливостей.
Після того, як у двір будинку, де у підвалі жили батьки, ворог скинув міни на парашутах, Михайло евакуював рідних із Павлового Поля у більш безпечний харківський район — Новоселівку.
«Перебувати там було уже небезпечно. Батьки не могли виходити з підвалу, а я через обстріли уже не міг доставляти їжу до того району», — розповідає співрозмоврник.
Михайло з друзями у соцмережах запустили інформацію, що займаються волонтерством. Паралельно збирали гроші, купували їжу та розвозили за адресами, які люди залишали у своїх заявках. Намагалися охопити такі мікрорайони як Холодна Гора, Москалівка, куди гуманітарна допомога практично не доходила.
Харківський двір у війну
«Як зараз на деокупованих територіях здебільшого приділяють увагу великим містам, а села проїжджають повз, так і у Харкові на той момент вважали, що допомога потрібна Салтівці, центру, бо там «прильоти». Але люди і в інших районах чекали нас, адже магазини не працювали, у когось банально не було грошей. І взагалі, це мій район, я там виріс, там моя школа. Там живуть мої вчителі», — продовжує Михайло.
Паралельно разом з хлопцями він розвантажував продукти, які приходили ешелонами до Харкова, та доставляв військовим.
На сьогодні в їхній волонтерській команді Barstylers Team — 15 небайдужих молодих харків’ян і харків’янок і три склади у різних районах міста.
Спочатку молоді люди працювали окремо — кожен у своєму районі міста. Потім, зрозумівши, що Харковом можна безпечніше пересуватися, почали об’єднуватися і всі сили концентрувати в одному напрямку, потім в іншому. Зараз в основному збирають допомогу для жителів звільнених від окупації сіл.
Просто звикаєш
Спершу Михайло дуже емоційно реагував на людську біду. Але коли її так багато, зізнається молодий чоловік, поневолі звикаєш до всього.
«Якось поїхали на Північну Салтівку, на вулицю Наталії Ужвій. Вона вже була розбита. Ми під’їхали за адресою, де жили старенькі, щоб віддати гуманітарну допомогу за кілька днів після заявки. Будинок розбитий, довкола також одні руїни. І тут нам назустріч спускаються дідусь з бабусею із баулами речей і спокійно кажуть: «Та ось уночі був приліт. Ми таки вирішили виїхати». Я знаю, що рідні давно їх умовляли переїхати, але вони чекали, чекали до останнього. Я дивився на цих людей, чию долю враз переломили, і думав, як же їм це все пережити, та ще в такому віці. І таких моментів по місту й області дуже багато. Але з часом перестаєш сприймати це все так, як у перші п’ять разів. Починаєш звикати, чи що…» — намагається пояснити Михайло.
З часом стирається і грань між безпекою і небезпекою, поруч з якою вони постійно знаходяться.
«Уявіть, ви їдете містом, займаєтесь волонтерством, чуєте «прильоти». В новинах пишуть, що прилетіло туди, де ви були 5 хвилин тому, і що вбиті цивільні. І що ви робите? Їдете далі, сьогодні і завтра, і уже не надаєте цьому значення»,- продовжує волонтер.
Пунт вивантеження гумадопомоги — міська лікарня у Харкові
Заміновані дороги і ніч серед поля
Виїзди до Балаклії, Савинців, Чкалівського, Семенівки, Куп’янська та інших звільнених у вересні-жовтні населених пунктів області – то вже новий волонтерський досвід команди спортсменів і чемпіонів.
Куп’янськ після окупації. Жовтень 2022 року
Приміром, автівкою Михайла в райони Харківщини хлопці більше не їздять. Вистачило одного разу застрягнути в полі, та ще й з жінкою з немовлям, яку везли з пологового будинку додому — у Чорнобаївку Ізюмського району.
«Нам з Чугуєва зателефонувала знайома з нашого університету. Вона розповіла, що її сусідка по палаті народила, і її разом з дитиною треба вранці відвезти додому, бо через добу виписують. А з селом, де мешкає молода мати, немає жодного зв’язку, тому чоловікові ніяк сказати», — розповів чергову історію Михайло.
Уточнивши, що село, куди треба їхати, звільнене, Михайло з другом взялися підвезти жінку до Чорнобаївки. Два шляхи виявилися неправильними – там були підірвані мости. Поїхали третім. До села залишалося 20 км, коли з’ясувалося, що дорога замінована.
«Довелося об’їжджати. Завернули у поле, розігналися. Мій седан дороги через поле не витримав. Жінку з малям військові підібрали та відвезли. А ми застрягли на цілу добу. Переночували і вранці пішки 50 км добиралися до села, звідки можна було зателефонувати друзям. Наступного дня забрали машину. Тепер в райони області їздимо виключно позашляховиком», — каже волонтер.
Кожен виїзд на звільнені території – то окрема історія і нові враження.
Ізюмський район, перед в’їздом у с. Семенівка
«Люди по-різному себе ведуть. Одні небагатослівні. Іншим потрібно виговоритися. Є села майже незруйновані. Які ближчі до міст, то там ситуація гірша. Деякі села повністю розбиті», — продовжує волонтер.
Із нових спостережень – сільські люди зустрічають їх із більшою вдячністю, ніж містяни.
«Вони пережили окупацію і мають з чим порівнювати. А у Харкові люди, на щастя, повертаються до більш-менш нормального життя, але звичка замовляти у волонтерів допомогу залишається», — каже Михайло.
А ще у селах особливо раді гостям діти.
«Скрізь, куди ми їздимо, намагаємося брати із собою побільше солодкого, щоб роздавати малим. Знаєте, діти завжди посміхаються. І це радує. Але жахає те, що буденно якось розповідають про війну, яку бачили, про те, як «бабахало». А дитина взагалі не повинна знати, що таке «бабахало»» — каже Михайло.
Оголошено черговий збір коштів
Наразі волонтерська команда разом з Михайлом Грековим збирають кошти для потреб госпіталю, військовим на тактичні рукавиці та бандаж, а також для жителів села Борщова Харківського району.
«Зараз стало менше гуманітарних надходжень. Тому ми збираємо кошти десь тиждень-два, потім закуповуємо продукти та виїжджаємо в деокуповані райони. Наступний пункт розвантаження нашої гуманітарки — село Борщова, що за 12 км від російського кордону».
Коли вдома буде все гаразд
Із планів на після Перемоги у Михайла Грекова — повернутися до тренерської роботи, щоб підготувати чемпіонів світу, і здійснити подорож, перервану війною.
«Я раніше постійно подорожував. Років зо два-три, ще до ковіда, намагався виїжджати раз на три місяці для зміни обстановки. Тепер все це можливе тільки після війни. Хочеться просто мандрувати, розуміючи, що на твоїй землі все гаразд», — каже Михайло Греков.
Фото: Михайло Греков
Галина Половик