Українська література має давні традиції, як письмові, так і усні, що сягають 11-13 століть, які є частиною періоду Київської Русі. Проте українська література почала активно розвиватися наприкінці 18 століття.
Сучасна українська література активно працює на основі наративів пам’яті. Тим більше, що остання все більше асоціюється з інтернаціональною та мультикультурною історією України. При цьому конкретні історії життя різних етносів набувають метаісторичного характеру, розгортаються на різних рівнях — від приватного до міжпоколінного, багатонаціонального та постколоніального. Так, у романі Софії Андрухович «Фелікс Австрія» йдеться про досить складні польсько-українські відносини. Це історія про двох дівчат, майже ровесниць, яких можна вважати сестрами, хоча українка Стефа грає роль служниці, а полька Адель — їхньої господині. Роман написаний від імені Стефи і детально описує атмосферу села в українській провінції Галичина на початку 20-го століття. Роман не лише про майже братерську близькість і відданість, а й про нерівність і приховані ревнощі. Дрібні конфлікти і, здавалося б, невинні ревнощі свідчать про приховану катастрофу, яка нарешті вибухає на околиці Європи і руйнує габсбурзьку ідилію.
Інший автор, Василь Махно, у романі «Вічний календар» показує, як переплітаються долі і події та трансформуються ландшафти пам’яті протягом трьох століть у маленькому подільському селі. На цій території проживають поляки, українці, євреї та турки. Вони воюють один з одним, але вони також одружуються, навертаються, працюють разом і виховують своїх дітей. «Вічний календар» розповідає про основні події великої історії, які часто зводяться до воєн, але в ньому також зафіксовані окремі імена, дати, події, які стираються з пам’яті і забуваються.
Єврейська тематика в сучасній літературі
Єврейська тема, довгий час замовчувана, також широко представлена в українській літературі. Зокрема, розвиток сучасної урбаністичної прози чітко показує, що євреї є важливою частиною міської громади та міського ландшафту як у Києві, так і у Львові. Оксана Забужко, Лариса Денисенко, Юрій Винничук розвивають свої сюжети не лише через зіткнення свого і чужого, а й через схожість пережитих травм та спільний досвід виживання. Спільне українсько-єврейське минуле виринає через десятиліття і майже містично віддзеркалюється в поколіннях, як у сазі романів Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», де, як у калейдоскопі, творяться візерунки доль і паралельних світів.
Вплив на українську літературу російської агресії і вторгнення
Війна на Донбасі, яка триває в Україні з 2014 року, принесла в українську літературу ще одну важливу тему. На тему війни з’явилася велика кількість прозових та поетичних творів. Багато з них написані учасниками війни на Донбасі:
- «Точка нуль» Артема Чеха,
- «Світлий шлях» Станіслава Асєєва.
Твори про війну, як правило, автобіографічні та документальні. Їх пишуть як чоловіки, так і жінки. Вони різножанрові: нон-фікшн, поезія, проза, пригодницька література.
- Олена Герасим’юк, учасниця війни та волонтерка, презентувала збірку «Пенітенціарна пісня» («Тюремна пісня»), в якій абсолютно гібридним чином поєднала народні візерунки з суворою військовою лексикою.
- Любов Якимчук у поетичній збірці «Персики Донбасу» розповідає про Луганщину, де вона виросла, про її краєвиди, а також присвячує свої вірші батькам, які проживають на окупованих територіях.
- Тамара Горіха Зерня в оповіданні «Маленька донька» («Доця») описує історію жінки-волонтера, яка присвячує своє життя допомозі солдатам і кидає виклик традиційному мілітаристському дискурсу війни.
- Проте найвідомішим романом про війну став роман Сергія Жадана «Інтернат», де автор у контексті історії чоловічої ініціації описує, як «останнє радянське покоління» дорослішає і вчиться захищати свою «останню» територію.