Помста ворога за допомогу ЗСУ. Історія харківського бізнесмена 299 15 ноября 2022 23:00
Медалі «За оборону міста-героя Харкова» удостоєний Іван Мовчан — харківський бізнесмен меценат і волонтер, засновник та директор «Української вагової компанії», випускник факультету «Бізнес-управління»-2007 Харківського гуманітарного університету «Народна українська академія».
З перших днів війни без зброї в руках, але разом з військовими він тримав оборону, щоб не дозволити ворогу прорватися до Харкова, щоб його підприємство не потрапило в окупацію.
Виробничі цехи окупанти не захопили, проте знищили практично дощенту. Відродивши бізнес у війну, бізнесмен-меценат уже сьогодні планує нові амбітні харківські проекти. Перші стартують в П’ятихатках, щоб перетворити наукоградне містечко у сучасний технополіс.
Як без зброї боронили місто, як рятували підприємство і якими стануть П’ятихатки після війни, Іван Мовчан розповів «GX».
Настрої перед війною
Буквально напередодні того лютневого ранку Іван переконував друзів, аргументуючи з точки зору розсудливого бізнесмена, що війни не буде, бо вона просто економічно не вигідна Росії.
«Ввечері з друзями саме були в бані. Традиція у нас така — по середам банитися. Спілкувалися. Я заспокоював хлопців. Казав, що в усіх війнах є економічна складова, усі вони потребують дуже великих грошей, а їх у Росії немає і фізично вона не зможе знайти. Я у цьому був просто переконаний. Який сенс починати війну, якщо від неї одні втрати? Зі мною погодилися. І навіть ті, хто планував виїжджати, сказали, що, мабуть, залишаться», — згадує Іван останній мирний вечір з того життя.
З цим позитивом друзі роз’їхалися. А на ранок харківські П’ятихатки, де жив Іван з родиною — дружиною Тетяною та трьома синами від 6 до 12 років, здригнулися від вибухів, яких, за логікою бізнесмена, не повинно було бути.
«Коли почалися перші постріли, мені зразу все стало ясно. Жодних ілюзій не було. Дітей з дружиною спустив до підвалу. А сам поїхав на роботу», — розповідає директор «Української вагової компанії».
На підприємстві відразу почали з’ясовувати, хто їде, а хто залишається в Харкові, розподіляти машини для евакуації родин працівників компанії, у кого не було транспорту. Збиралися везти до Вінниці – так було за планом (його таки склали, хоча не вірилося у російську агресію).
«Близько 7 години ранку мені зателефонувала директорка нашого вінницького офісу ы сказала, що їх також бомблять. Київ, де находиться інший наш офіс, також обстрілювали. А вже близько 10-ї години набрав мене партнер із Румунії і сказав: «Везіть дітей, жінок. Питання з житлом уже вирішую». Опівдні ми вже знали, що для нас за кордоном орендували два великих будинки», — розповідає Іван.
Евакуація: за кермом одні жінки
У неділю, 27 лютого, Іван сам повіз дружину з синами у вимушену закордонну подорож. Тетяна не хотіла їхати без чоловіка. Але Івану не забракло винахідливості. Тоді ширилися чутки, що чоловіків, навіть, якщо у них троє малолітніх дітей, не випускають за межі країни. Іван переконав дружину, що невиїзний, довіз до Тернополя, вибачився — бо далі без нього.
«У нашій евакуаційній колоні було з десяток машин. Коли перетинали кордон, за кермом були одні жінки. Я з товаришем, у якого також троє дітей, того ж вечора повернулися до Харкова. У цей час дружина з митниці подзвонила, у сльозах казала, що на кордоні питають, де батько і чому не з родиною, що то був фейк, що не випускають багатодітних татів. Я попросив передати митникам, що батько в Харкові», — каже Іван.
Він тоді і не міг вчинити інакше.
«Я не розумів, як після того, як виїду, буду дивитися в очі своїм працівникам», — зізнається директор компанії.
З початку війни він усвідомлював, що кожен харків’янин має діяти в силу своїх можливостей, щоб допомоги українській армії захистити рідне місто.
Тільки не окупація
У Харкові з 27 лютого його «Українська вагова компанія» працювала виключно на оборону міста. Ще у перший день війни директор компанії зустрівся з військовими, чий блокпост знаходився в П’ятихатках в 300 метрах від його дому , і знав їх потреби.
«У них не було ніяких захисних інженерних споруд: ані блоків, ані їжаків. Були БТР і стрілецька зброя, джавелини (ред. — переносний протитанковий ракетний комплекс). Тому я сказав друзям, які з самого початку цікавилися моїми планами і баченням розвитку ситуації: «Везіть металобрухт». Наші зварювальники, усі, хто жив у П’ятихатках, чоловік так до 20-ти, вийшли на роботу і працювали на оборону міста. Коли літаки проносилися над цехом, хлопці лягали. Це у них називалося «підмести підлогу». «Попідмітали», встали, далі працюємо», — казали мені», — продовжує бізнесмен.
Команда Мовчана своїми силами перекрила в’їзди до Харкова бетонними блоками, їжаками, шипами — від 17-го міського кладовища до Олексіївки.
«Коли війна почалася, було відчуття, що це буде грузинський сценарій: 3-4 доби, далі – стоп і домовленості. Тому вважав, що треба трішки-трішки перечекати, а головне — не потрапити в окупацію. Розумів, що окупація — це той же Луганськ, Донецьк або Абхазія в Грузії. Нічого хорошого точно не буде. Тому у нас була задача – протриматися, щоб підприємство не потрапило в окупацію», – розповідає директор компанії.
До середини квітня про бізнес ніхто і не думав.
Оборона Харкова
Перші два тижні Іван ходив до військових на блокпост як на роботу. То був справжній фронт, далі уже стояли росіяни.
Щоранку він приходив і питав: «Що вам треба?». Їжа гаряча? О 14:00 у них була гаряча їжа. Коли вже машиною було небезпечно, сам пішки носив термоси. Тоді росіяни буле вже неподалік П’ятихаток, і польова кухня не доїжджала. Іван добре знає свій мікрорайон, тому знаходив потрібні стежки до блокпосту.
Бетонні блоки були потрібні? Привозив їх на маніпуляторі і установлював їх особисто, бо водіїв не вистачало. У напарниках був Ярослав – водій, якого ще до війни звільнив з компанії (було за що).
«Терміново потрібна була людина на вантажівку. Я обдзвонив багатьох: хто сім’ї вивозив, хто сидів вдома — боявся вийти. Набираю Славіка, пояснюю, що треба роботи. Він не відмовив, відразу прийшов. І місяць був зі мною поруч. Багато в людях тоді мені відкрилося», — продовжує співрозмовник.
Він пригадує, як витягували з-під носа у росіян розбиту фуру, забиту ківі, які везли азербайджанці. Вона застрягла біля Фельдман Екопарку. Дістали і відвезли фрукти у Лікарню швидкої допомоги, людям в П’ятихатках роздали. Можна було кинути, але тоді б у людей не було б цих вітамінів.
Розплата
Співпраця з ЗСУ не могла залишитися непомітною для ворога. Над цехами постійно літали російські безпілотники.
«Росіяни знали, звідки виїздить техніка і куди вона повертається. Наші п’ять машин з маніпуляторами будували блокпости, розкладали їжаки. А потім ці ж маніпулятори поверталися на базу. Мене відразу попередили, чим я ризикую. «Розумієш, те, що ти робиш призведе до того, що у тебе не буде підприємства». Я це і сам розумів», — продовжує Іван.
Перший раз ворог обстріляв завод 6 березня. Іван був саме за кермом, неподалік від роботи. Атаку перележав на землі. Коли підвівся, машина, здавалося, була повністю розбита. Але, напрочуд, його Тесла завелася. На спущених колесах добрався до роботи, де СТО. Поки міняв колеса, літаки повернулися.
«Другий захід бомбардувальників був дуже-дуже потужний. Хвилин 5-6 обстрілювали. Усі, хто був, упали долі. Коли підвелися, підприємство горіло, все було пронизане дірками. Перше моє відчуття – я цілий, усі цілі. «Так нам пощастило — усі цілі», — мої думки озвучив начальник виробництва, обтрушуючись після землі», — розповідає директор компанії.
Цех тоді також уцілів. Прильоти були в основному в адміністративний офіс. Однак з шести вантажівок, які стояли на території, залишилася лише одна, повернута кабіною на південь. Наступного ранку її підремонтували і продовжили роботу. Але працювати довелося недовго. 11 березня росіяни розбомбили підприємство дощенту.
«Зайшов літак і чітко по діагоналі території підприємства в 1 гектар розстріляв його. Найбільше дісталося там, де було виробництво», — каже співрозмовник, пригадуючи до деталей той день і вечір.
Близько 19:00 обстріл повторився. Після цього цех загорівся. Якраз була комендантська година. Піти туди директор не міг. Пожежні відповіли, що виїхати не зможуть. Через камери спостереження Іван Мовчан дивися, як нищиться багаторічна людська праця, руйнуються його проекти, плани, очікування.
«Ми просто спостерігали, як горить цех. Наступного дня в полудень він догорів остаточно», — продовжує Мовчан.
Тоді у вогні згоріли зварювальні роботи, станок лазерної різки, куплений саме перед війною, у січні, за 9 млн грн, сучасна малярна камера.
Найбільший в СНД роботозварювальний комплекс (до війни)
«Не стало чимало обладнання, на якому ми робили унікальні речі. Адже у нас у Харкові, в П’ятихатках, був найбільший в СНД роботозварювальний комплекс, найбільша в Харкові малярна камера і, думаю, найбільший лазер у східній Україні. Усе це унікальне обладнання трошечки піднакрилося», — зі смутком каже Іван.
Хоча, зізнається, відчаю саме в той час чомусь не було. Втрати були лише матеріальні, а не людські. І це було найважливішим.
Бізнес з нуля
Після того бомбардування і втрати підприємства настрої були різні. Були думки піти в армію. Але Мовчана відмовили самі ж військові – порадили займатися тим, що у нього краще виходить.
«Для нас це краща допомога, яку ти зараз робиш, ніж коли сидітимеш поруч зі мною з автоматом», — сказав командир підрозділу.
Якось Івану зателефонував його приятель Олег. Сказав, що він в армії і їм потрібен мікроавтобус. Тоді з 12 машин на підприємстві залишилася тільки одна – Рено Мастер. Вона і поїхала на передову.
«Потім мені прислали фото: з мого Рено Мастер підбили перший російський танк на Старому Салтові. Я аж загорівся, ожив. Якщо щось хороше зробиш, наскільки легше стає», — зізнається підприємець.
У квітні, коли лінія фронту вирівнялася, ситуація стала більш прогнозованою та прозорою, повернулися до питань бізнесу. Мовчан уже чітко розумів, що довоєнні замовлення і зобов’язання перед клієнтами нікуди не поділися. І що знищене виробництво в П’ятихатках – це ще не кінець його бізнесу. Кінець настане, коли не закриє зобов’язання перед замовниками.
«На ринку України ще можна б було втриматися, але на ринку Європи треба було б поставити хрест», — каже директор «Української вагової компанії».
Через чат Мінекономіки Мовчан звернувся до колег і конкурентів з проханням допомогти «закрити» його замовлення. Хтось скористався моментом, щоб «підібрати» чужих клієнтів. Але четверо запропонували допомогу. Вибір випав на невеличке містечко Брацлав у Вінницькій області з населенням у 5 тисяч.
Місцевий бізнесмен віддав харків’янам під виробництво ваг приміщення і свій адмінресурс – бухгалтерію. Домовилися про нове спільне підприємство для реалізації амбітних планів: до 2025 року стати першими в Європі, до 2030 – лідерами на світовому ринку.
На підприємстві в смт Брацлав у Вінницькій області
Але була принципова умова — харківська компанія залишається керуючою, тобто головною, і податки залишаються у Харкові.
На нове місце залізницею перевезли залишки продукції та рештки обладнання, яке ще до пожежі вдалося вивезти з Харкова в безпечне місце. Серед них – нова сонячна електростанція, яку буквально перед війною придбали і не встигли встановити.
Не чекаючи завершення релокації, з квітня харків’яни почали виробляти ваги на обладнанні брацлавських партнерів на український ринок. З Харкова приїхали лише зварювальники і начальник виробництва, решту робітників взяли з місцевих.
«Я вирішив, що ми закриваємо усіх українських замовників, потім — європейських. За кордоном лояльно сприйняли моє прохання дати два місяці на відновлення виробництва», — продовжує Іван Мовчан.
Цех харків’ян з виробництва ваг у смт. Брацлав
Із конкурента — в інвестори
Тоді ж, у квітні, в Туреччині харківський бізнесмен відкрив нове виробництво ваг. Він переконав учорашніх своїх конкурентів виготовити у їхніх цехах продукцію за харківськими кресленнями для замовників «Української вагової компанії».
«Ми домовилися грати у відкриту. Я дав свої креслення, розуміючи, що у них є всі можливості мене «кинути». Але вони дали слово. Потім з’ясувалося, що за моїми кресленнями не можуть працювати — немає необхідного обладнання і кваліфікованих інженерів, таких як у нас. Тоді вперше усвідомив, що наші технології кращі за турецькі. А з багатьма виробниками на світовому ринку — ми на рівних. Просто раніше недооцінювали себе», — ділиться своїми відкриттями харківський підприємець.
За якийсь тиждень він надав турецьким колегам нові креслення, оптимізував їхнє виробництво і на вивільнених протяжностях запустили виробництво продукції для закордонних клієнтів. Після цього турки запропонували Мовчану стати директором їхнього заводу в Стамбулі, обговорювали кооперацію, стратегічне партнерство. Наразі домовилися — український бізнесмен з Харкова стане співвласником підприємства у Туреччині.
Більше того, тоді ж, у квітні, турецькі партнери пообіцяли, що допоможуть відновити завод у Харкові. Попередньо домовились про інвестиції в 65 млн грн під будівництво сучасного виробничо-освітнього центру на території П’ятихаток. Але після закінчення війни.
За оборону і волонтерство
Паралельно з розширенням виробництва у Туреччині, релокацією виробництва, зведення у Брацлаві в чистому полі нового заводу і будівництва там же багатоквартирного будинку для його працівників, в перервах між бінес-перемовинами в країнах ЄС, США, Австралії, Іван Мовчан продовжував допомагати українським військовим.
Бізнесмен сам переганяв з-за кордону автівки, куплені ним для ЗСУ, набивав їх автозапчастинами, генераторами, дронами, іншим необхідним обладнанням, екіпіровкою, харчами. Доставляв гуманітарні вантажі цивільним у Харків.
Нещодавно привіз до Харкова черговий вантаж для військових із Вінниці — спальники, рулони для карематів, дрони.
Про нагородженням його медаллю «За оборону Харкова» Іван Мовчан дізнався у вересні у Німеччині під час свого чергового відрядження і збору гуманітарного вантажу.
«Приємно було, але без ейфорії», — зізнається герой.
Серед перших, хто привітав його з нагородою – «Народна Українська академія» (НУА), яку Іван Мовчан закінчив майже 15 років тому.
«Нагорода за підтримку та активну участь в обороні Харкова — гідна відзнака справжнього харків’янина та громадянина. Пишаємося», — йдеться у повідомленні Харківського гуманітарного університету «Народна Українська академія» (НУА).
В ХГУ «НУА»
Підтримувати своїх випускників і знати про їхні успіхи — так заведено у харківському виші. Колишній студент академії Іван Мовчан також в курсі головних подій академії, незважаючи на зайнятість, підтримує чимало освітніх проектів як член Опікунської ради НУА.
П’ятихатки після війни
Наразі Іван Мовчан живе у Вінниці, куди перевіз родину після закордонної еміграції. Поруч у Брацлаві, який став першим прихистком його бізнесу, зараз стартує будівництво його нового заводу і багатоквартирного будинку. У планах – відбудова на Вінниччині місцевого ліцею, створення сучасної спортивної, культурної інфраструктури на зразок невеликих німецьких міст. Виношується ідея щодо будівництва заводу у Португалії.
Але найважливіші його проекти пов’язані з Харковом і, зокрема, П’ятихатками.
Після війни на місці зруйнованого підприємства Іван Мовчан мріє відкрити рейді-центр — сучасний виробничо-освітній центр, оскільки Харків – це студентське місто.
«Це моя ще довоєнна мрія — створити у Харкові рейді-центр, де спеціалісти працюють і тут же паралельно учаться студенти, школярі. Там завжди має бути адекватний «движ»: експерименти, відкриття, кожен день щось новеньке. Там будуть системи лазерного зварювання, лазерної очистки металу і багато новітніх технологій, яких в Україні майже немає. Керуюча компанія – виключно буде в українській юрисдикції, і сплачувати усі податки будуть саме в Україні. Мені пропонували голландську юрисдикцію, великобританську. Але ні – Харків і П’ятихатки», — ділиться своїми післявоєнними планами Іван Мовчан.
Наразі харківський бізнесмен уже підписав меморандум із Малою академією наук щодо відкриття у Києві Центру роботизації.
«Другий такий центр при Малій академії наук ми створимо у Харкові, я на це сподіваюся», — каже Іван Мовчан і продовжує розповідати, якими стануть його П’ятихатки після закінчення обстрілів.
«Хочу, щоб П’ятихатки стали сучасним містечком у великому мегаполісі. Далі будемо розширювати радіус. Але починати буду з П’ятихаток. Будемо відновлювати Фізтех (ред. — Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний інститут»). Є плани, проекти, запити на дофінасування його відбудови з Європи. Будемо також будувати нову школу. Ми б стару ще років 20 латали і підшпакльовували, а тепер збудуємо сучасну. І це буде ривок перед. Є ідея щодо створення сучасного парку з ролердромом на місці занедбаного скверу в Пятихатках. Ще до війни з головою Київської райдміністрації Нелі Казанжиєвою обговорили цей проект. От зараз я точно знаю, як це зробити. Під час подорожі Європою, подивися, як роблять»,- каже бізнесмен, якому віриш. Бо ще до війни він разом з другом відбудував басейн у Пятихатках, допомагав школі, як крупний платник податків лобіював інші соціальні проекти розвитку містечка.
Відновлення рідних П’ятихаток – це чергова бізнес-задача підприємця і мецената Івана Мовчана. Це черговий виклик, який мотивує будувати не лише заводи, а й комфортні містечка навколо них. З них і почнеться відбудова оновленого Харкова і нової країни, — переконаний харків’янин Іван Мовчан .
Галина Половик