Півроку, від першого до останнього дня окупації, старша фельдшерка Балаклійського відділення Центру екстреної медичної допомоги Поліна Коваленко залишалася в рідному місті. Під постійними обстрілами вона організовувала роботу свого відділення. Медики «швидкої» були тоді чи не єдиними, до кого можна було звернутися по допомогу.
Під загрозою розстрілу
Невдовзі після того, як окупували місто, російські військові, погрожуючи зброєю, виставили медиків з Балаклійської лікарні. Заклад залишився не лише без медичного персоналу, а й без усього, що становило для завойовників бодай мінімальну матеріальну цінність. Артобстрілами була пошкоджена і сама будівля лікарні. Відразу після деокупації розпочалася її відбудова.
За бюджетні кошти та завдяки допомозі міжнародних донорських організацій лікарня в короткий термін була відновлена і наприкінці грудня минулого року вже приймала перших пацієнтів. Та це було вже після визволення, а довгих шість місяців окупації під постійними обстрілами, без зв’язку, світла і води медичні послуги місцевому населенню надавало відділення екстреної медичної допомоги, що працювало у поліклініці. Купка лікарів, які з різних причин залишалися в окупації.
Відповідальність за колектив
Поліна Коваленко розповідає, що в перший день війни, за тиждень до того, як Балаклія була окупована, вивезла в безпечне місце маму і сина-підлітка. Незважаючи на вмовляння мами: «Ти ж у мене одна-єдина, доню…», сама однозначно вирішила нікуди не їхати.
– На мені була відповідальність за колектив, це сімдесят осіб, оскільки до складу нашого відділення входять і три пункти постійного базування (ППБ) у Донці, Петрівському, Савинцях. З часом, коли обстріли посилились і стало зовсім нестерпно, десь десята частина співробітників виїхала, але переважна більшість залишилася. Щодня потрібно було організовувати роботу колективу, – зазначає жінка.
Село Петрівське і селище Донець теж страждали від артобстрілів, та найтяжче було Балаклії і Савинцям, які перебували в окупації.
– Війна – це страшно, але жити під час війни в окупації страшніше в рази. Ти абсолютно безправна, абсолютно незахищена. Довкола повно людей зі зброєю, які можуть зробити з тобою все що завгодно, – ділиться думками з приводу пережитого Поліна Коваленко.
Разом з тими, хто не наважувався залишити рідні домівки, боячись бути розстріляними в дорозі, або через обов’язок перед прикутими до ліжка рідними, або через страх перед невідомістю, залишалися в окупації медики екстреної допомоги.
Дві «рятівні» точки
Усі виклики надходять до єдиної центральної диспетчерської Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, яка розташована в Харкові. Звідти вони перерозподіляються за територіальним принципом. В умовах відсутності мобільного зв’язку не залишалося нічого, як знайти його в певній точці і в певний час за попередньою домовленістю з Центром приймати їх.
Така точка була знайдена на даху поліклініки – п’ятий поверх плюс. Як розповідає Поліна Коваленко, щогодини хтось із них підіймався на дах, дзвонив і фіксував виклики. Так тривало до серпня. У серпні окупанти попередили, що якщо когось запримітять на даху, розстріляють без попередження. Довелося шукати інший вихід. «Комсомольська гірка», улюблене місце відпочинку балаклійців і гостей міста, стала такою точкою. Там постійно чергувала бригада «швидкої». Навіть тоді, коли місто було під щільними обстрілами, коли над головою летіло і приземлялося десь неподалік. Так медики дізнавалися, де трапилася біда, в якому напрямку треба поспішати. Нерідко виїжджали услід за «прильотом» без очікування команди на виїзд, бо розуміли, що люди не могли додзвонитися, а допомога їм украй потрібна.
Якби не вивезли, вона б загинула
Старша фельдшерка Поліна Коваленко не вела рахунок тим, кому вдалося допомогти. Та були випадки, які першими згадуються, як тільки заходить мова про роботу в окупації.
– Це було в останніх числах травня минулого року. Тяжкі поранення отримала дев’ятирічна дівчинка. Вона була непритомною. Відразу стало зрозуміло, що без нейрохірурга не обійтися. Дитину вдалося вивезти до Харкова, де її прооперували. Завдяки волонтерам подальше лікування маленька пацієнтка проходила за кордоном. Більше я нічого про неї не знаю. Швидше за все, разом з батьками поки що перебуває за межами України. Та знаю напевно: якби її не вдалося вчасно вивезти, вона б загинула, – говорить Поліна.
Кожна поїздка на підконтрольну Україні територію, за її словами, супроводжувалася нервовим перенапруженням:
– Останній російський блокпост був біля «Хенкеля», підприємства, де вироблялися сухі будівельні суміші. Щоразу, рушаючи з місця, думала, чи не обстріляють услід. Тяжко було повертатися додому звідти, де ти людина, де є наша українська влада, де на кожній адмінбудівлі – жовто-блакитний прапор, де ти захищена законом. Та мусила повертатися. Я не могла знехтувати своїми професійними обов’язками. Мені потім було б дуже соромно перед колегами, – зауважує жінка.
«Усе буде добре!»
Можливість вирватися на вільну територію використовувалась сповна: запасалися медпрепаратами, виконували доручення рідних, друзів, знайомих, знімали з карток гроші, закуповували продукти тощо.
– Магазини, аптеки, банкомати в нас не працювали. Відразу в категорії високого ризику опинились інсулінозалежні пацієнти, люди з підвищеним артеріальним тиском, онкологічні хворі. В обласному центрі ми в першу чергу запасалися ліками для цих категорій громадян. У той надзвичайно складний період нас дуже підтримав обласний Центр екстреної допомоги та медицини катастроф. І не тільки ліками. Його директор Віктор Забашта додавав мені впевненості словами, яких так бракувало: «Усе буде добре. Наберіться терпіння, вас обов’язково звільнять». Відчутну допомогу медикаментами надавали і волонтерські організації, – розповідає Поліна Коваленко.
Нарівні з усіма
Згадуючи не такі вже й давнішні події, пані Поліна, наче між іншим, зауважує, що вона як старша фельдшерка могла б і не їздити на виклики. Та ховатися за спини інших не в її характері. Ризикувала нарівні з усіма.
– Якось на роботі виникла невеличка пауза. Зібралися докупи, розговорились. Один із фельдшерів, кинувши на мене короткий позирк, несподівано сказав на загал: «Знаєте, я б не виходив з підвалу. Сиднем би там сидів, та не можу. Подивлюся, вона їздить. Може не їздити, а їздить! Ну, думаю, негоже тобі, чоловіче, слабкість свою перед жінкою виявляти. Збираюсь з духом і теж їду», – розповідає Поліна Коваленко.
Дотримувалися санітарних норм
Навіть у звичайному побуті неможливо обійтися без води, не кажучи вже про медичну сферу. Без неї й не обходилося: набирали з колодязя в усі придатні для цього ємності на одній з міських вулиць. Спеціально їздили за чотири кілометри, бо ближче розжитися було ніде. «Тож санітарних норм дотримувалися», – говорить пані Поліна.
У перші місяці війни багато хто з колективу «переніс» домівку до поліклініки. Разом готували їжу на вогнищі просто неба, біля нього й грілися. Спали не роздягаючись, бо в березні тріщали по-справжньому січневі морози. Вночі стовпчик термометра опускався до сімнадцяти градусів з позначкою мінус. І, найголовніше, вкупі було не так страшно, коли налітала авіація або починався черговий артобстріл.
Наші зайшли
Поліна Коваленко розповідає, що визволення, на яке так довго всі чекали, почалося несподівано і завершилось у дуже короткий строк. Чулися вибухи, рухалася техніка, працювала зброя, але всі розуміли, що то ЗСУ роблять свою справу. «Ми саме були у відділенні, коли двері зненацька відчинилися і зайшли наші хлопці. Групою зайшли: «Ну що ви тут? Ну як ви тут?» – посипалися запитання. Замість відповідей ми накинулись на них з обіймами і поцілунками. Чоловіки стриманіші, а ми, жінки, дали волю сльозам», – згадує Поліна.
Коли військові пішли, вона зайшла до свого кабінету, взяла жовто-блакитний прапор і встановила його на звичному місці. Нарешті настало те «добре», яке вона обіцяла людям щоранку впродовж півроку, починаючи робочу планерку.
Перший «нормальний» виклик
Невдовзі після визволення на телефон диспетчерської служби екстреної медичної допомоги надійшов виклик про «поножовщину». Давні приятелі зібралися за столом, знайшлася і чарка, ще й не одна. Коли випили зайвого, почали з’ясовувати стосунки. Словесні аргументи вичерпались швидко, тоді один із двох чоловіків схопив зі столу ножа і завдав удару своєму опонентові. Той поточився назад і, прикриваючи поранене місце рукою, за секунду розпростерся на підлозі.
За лічені хвилини на місці злочину були медики і правоохоронці. Медики швидко привели потерпілого до тями. На щастя, ніж не зачепив важливо життєвих органів. «Перший «нормальний» виклик після деокупації, – констатувала пані Поліна із сумною іронією, – а то все бойові».
Підірвався на міні
2 жовтня, за три тижні після деокупації, Олександр Кононенко, шістдесятидворічний водій «швидкої», наїхав на міну. Машина вибухнула. Олександр загинув на місці. Двадцятидворічний фельдшер Віталій Разлада, який також перебував в автівці, народився в сорочці. Він отримав поранення середнього ступеня тяжкості, був госпіталізований до обласної лікарні. Після одужання повернувся на своє місце роботи.
– Те, що сталося, вибило нас усіх із колії. До цього трагічного випадку ми вже неодноразово їздили цим маршрутом – і нічого. Чи то транспорт виявився важчим, чи міну вимило дощами. Восени рідко який день видавався не дощовим. Добродій Олександр, якого ми всі щиро любили за легку вдачу, щедру душу і співучість (чоловік був солістом знаного на Слобожанщині народного хору народної пісні «Джерело»), пережив окупацію, потрапляв на своїй «швидкій» під обстріл, а тут не вберігся, – розповідає Поліна.
Вона згадує, що ризикованих ситуацій узагалі було чимало. Наприклад, вийшов водій з машини, а її за лічені секунди посікло осколками. Чи тільки надумав з місця зрушити, а за кілька метрів попереду розірвався снаряд. Або щойно вони від’їхали, а в слід від протекторів – «прильот».
– Я нерідко думаю, як же ми всі тоді вижили, адже щодня були на роботі і щодня Балаклію обстрілювали?.. Свої міркування з цього приводу вклала в таку словесну формулу: «За те, що ми рятували людей, янгол-охоронець урятував нас», – підсумовує Поліна Коваленко.
Нагадаємо, з 22 травня на прохання мешканців Балаклійської громади було змінено рух безоплатних соціальних автобусів.
Нагадаємо також, що у селищі Нафтовиків міста Балаклія почав діяти навчально-розвивальний заклад, названий «Клубом української незламності».
Раніше ми писали, що у Балаклійській громаді діє програма «Доступні лікі», згідно з якою можна отримати безоплатно або з незначною доплатою лікарські засоби від серцево-судинних захворювань, бронхіальної астми, діабету ІІ типу, а також для первинної та вторинної профілактики інфарктів та інсультів.
Більше новин Балаклія та інших населених пунктів громади читайте на нашому сайті.