Фото: Директор Балаклійської центральної лікарні Марина Руденко
Павло Сіроус та Віктор Бичуй були колегами та друзями, разом працювали у Балаклійській центральній лікарні Харківської області. Під час окупації продовжували рятувати життя земляків. Через які випробування довелося пройти медикам та за яких обставин зник Віктор Бичуй – читайте у матеріалі.
Про це повідомляє «Слобідський край».
Слухав і розумів – нацисти вони
Війна Павла Сіроуса застала в рідній Шелудьківці, що в Чугуївському районі. Він прокинувся за хвилину до вибухів. Не встиг ще скинути із себе сонливість, як чітко почув вибухи – бомбили Чугуїв. За два дні була його зміна в Балаклійській клінічній лікарні, де він працював лікарем-анестезіологом. Час перепочинку, який заслужено відводився, не приносив вдоволення. Із тяжкої задуми вивів дзвінок завідувача реанімаційного відділення лікарні Сергія Гопція: «Виходь на роботу, а там побачимо».
Розпочалися робочі будні в умовах воєнного часу. Лікар Сіроус розповідає, що спершу з головою занурювавсь у роботу, незважаючи на обстріли міста. Медичну установу певний період вони оминали. До лікувального закладу окупанти теж не відразу навідались, а коли злі і роздратовані вони постали на його порозі, стало по-справжньому страшно.
– Представники так званої «лнр» на підступах до лікарні організували блокпости. У своїй поведінці вони були непередбачуваними. Час від часу до нас почала доходити інформація, що на блокпостах зникають люди. Так сталося і з нашим медбратом Віктором Бичуєм, з яким я тісно приятелював. Його тіло знайшли за три тижні після зникнення зі слідами тортур. Відтоді мене не так лякала висока ймовірність загинути під час обстрілів, як тортури, яким вони могли мене піддати. Можливо, це не варто озвучувати, але я всерйоз став замислюватись над тим, як швидко звести рахунки з життям, якщо потраплю до їхніх рук, – розповідає Павло Сіроус.
Ситуація в лікарні була більш-менш терпимою до 2 квітня. Цього дня директор медустанови Марина Руденко оголосила персоналу про евакуацію, оскільки почастішали прильоти, завдавши будівлі серйозних руйнувань. Та бути цьому не судилося: до лікарні увірвалися окупанти і наказали медикам зібратися в актовій залі.
– Разом з колегами я йшов через живий коридор з російських військових у чорних масках і з автоматами наперевіс. Вони стояли незворушно, нічим не проявляючи себе. Складалось враження, що нас збирають для колективного розстрілу. Від цього на душі ставало моторошно, – говорить чоловік.
Лікар згадує, як очільники рашистів, схоже, висуванці від керівного складу, розповідали персоналу медзакладу про нацизм і нацистів, які нібито переслідують в Україні російськомовних громадян, про те, що в Харкові знаходиться центральний офіс полку «Азов», що в Україні зневажні герої Другої світової і спаплюжені пам’ятники їм.
– Я поневолі дивився на них, з примусу слухав і розумів, що вони і є справжні нацисти. Мій колега Олександр Пашков вирішив вступити з ними в полеміку, аргументовано доводячи, що все зовсім не так, та його швидко присадили, – розповідає Павло Сіроус. – Марина Олексіївна, наша очільниця, скориставшись паузою в «антинацистській» промові, вирішила нагадати, що часу в усіх обмаль, бо ще ж очікується евакуація. Та один з «президії» різко обірвав її, сказавши, що евакуації не буде, бо автобуси сюди не доїдуть: «Ми про це вже потурбувались».
Як зазначає Павло, потім співробітники лікарні дізналися, що автобуси були розстріляні. На превеликий жаль, не обійшлося без жертв. Медикам довелося пішки пробиратися на підконтрольну Україні територію. Павло Сіроус разом з кількома колегами залишився в лікарні, яка на тривалий час стала не тільки місцем його роботи, а й місцем проживання. Окупанти позбавили медиків, які залишились у Балаклії, не тільки потрібного обладнання (розтрощили, розтягли), інструментарію, медпрепаратів, а й елементарного – води, світла, тепла. І в таких умовах вони працювали, надаючи допомогу передусім ургентним пацієнтам.
– Запам’ятався чоловік, з цивільних, з відірваною рукою. Довелося не тільки своїм, лікарським, займатись, а й замінювати медсестру та санітарку. Середнього й молодшого медперсоналу елементарно бракувало. Таких та аналогічних випадків було чимало, – говорить співрозмовник.
Також Павло пригадує і такий епізод: у ніч на 4 квітня він страшенно втомився, скинув халат і відразу заснув. Прокинувся від того, що над ним, трясучись у конвульсіях з автоматом у руках руський окупант, наблизившись упритул до обличчя, п’яним голосом допитувався: «Ты нацык? Я тебя второй раз спрашиваю: ты нацык?!». Лікар спросоння розгубився. Павла врятувала медсестра: «Який же це нацик? Це наш лікар».
Незабаром лікарня спорожніла. Надання медичної допомоги балаклійцям стало дорівнювати майже нулю. Між комендантськими годинами до хворих виїздили «швидкі» від поліклініки, як і в довоєнний час. Медики, які залишилися працювати, перебрались туди. Павло Анатолійович став допомагати хворим уже в стінах поліклініки на першому поверсі. Тяжких хворих доправляли до Куп’янська, що в двох годинах їзди від Балаклії і який теж був під окупацією, але на той час ще зберіг свою медичну систему.
За приблизними розрахунками лікаря Сіроуса, медики, які залишились в окупації, «пропустили» через себе близько 3 тисяч пацієнтів. І тільки зовсім незначне їх число окупаційна влада дозволяла переправляти на підконтрольну Україні територію.
– Я навіть радів, коли було багато роботи. В роботі я забувався, не дослухався до вибухів, і час минав швидко, – ділиться Павло Сіроус.
Сьогодні чоловік живе очікуванням якнайшвидшого відновлення роботи Балаклійської ЦРЛ. Кожен наступний день наближає лікаря Сіроуса до мети. Балаклійську центральну лікарню активно відбудовують.
Ніс памперси, а його визнали за навідника
24 лютого ніхто не знав, як будуть розгортатися події. Більшості балаклійців здавалось, що ворог обійде стороною села, обравши для своїх маневрів маленькі й великі міста. Тож знайшлося чимало людей, які вирішили перечекати лиху годину саме в селі.
Так міркували і дорослі діти Юлії Немчин, старшої медичної сестри дитячого відділення Балаклійської центральної лікарні, жительки Гусарівки. З перших днів війни дочка із зятем перебрались до неї. Дочка була на останньому терміні вагітності. На початку березня молода родина поповнилася первістком.
Глава сімейства Віктор Бичуй, попри постійні обстріли, щозміни добирався на роботу. Він, як і теща, мав причетність до медицини – працював медбратом у реанімаційному відділенні лікарні. Коли під кінець однієї з його змін волонтери передали до лікарні дитячі памперси, він, зрадівши такому несподіваному подарунку (аптеки були розбиті і розграбовані окупантами), відправився пішки до Гусарівки. Колеги відраджували його, та Віктор був невмолимий. Додому він так і не дійшов…
Удома, не дочекавшись чоловіка і зятя, рідні забили на сполох. Постійні обстріли, неочікуваний як для березня п’ятнадцятиградусний мороз не зупинили дружину Віктора і її маму. Вони взяли до рук немовля і відправились на пошуки. На російських блокпостах їм відказували, що не бачили Віктора, або категорично заявляли: «Не питайтеся в нас, його тут немає». Всерйоз занепокоїлись і колеги-медики, коли Віктор, завжди пунктуальний, не з’явився на чергову зміну.
В останніх числах березня тіло молодого чоловіка виявили в районі Байрачанської гори, яку російські військові вважали стратегічною, стягнувши до неї чимало техніки й живої сили. Перед тим, як позбавити чоловіка життя, його дуже мучили. В нього було спотворене обличчя, прострелені коліна, в кількох місцях переламані руки, розтрощені пальці.
Згодом з’ясувалось, що його визнали за навідника. Віктор прийняв мученицьку смерть, хоча йшов додому з абсолютно мирною метою – ніс памперси своєму маленькому синові, якому ще й місяця не виповнилося.
Віктора не повернути, та рідні з нетерпінням чекають на Перемогу і справедливу відплату кожному, хто причетний до його смерті.
Лікарня зимою з теплом
Буквально в перші дні після звільнення міста від окупантів директорка Балаклійської клінічної лікарні Марина Руденко повністю повернулася до виконання своїх безпосередніх обов’язків. Коло їх значно розширилося: довелося заново згуртовувати колектив, організовувати його на роботи з розчищення і прибирання території, працювати над відновленням функціонування закладу. Відтоді минуло три місяці. Зроблено чимало, порівняно з тим, що дісталося «у спадок» від окупантів.
– Значних руйнувань зазнали три несучі стіни у різних корпусах медичного закладу, був повністю знищений перехід між головним лікарняним корпусом та корпусом, в якому розташоване відділення реанімації. Осколками снарядів були пошкоджені покрівля з металопрофілю на головному лікувальному корпусі, а також усі шиферні покрівлі: на патологоанатомічному корпусі, на гаражному приміщенні, на спорудах господарського призначення, таких як харчоблок та пральня. Було розбито понад 400 вікон, розтрощені внутрішні двері та перегородки, – розповідає директорка Балаклійської клінічної лікарні Марина Руденко.
Наслідки окупаційного режиму позначилися й на медичному оснащенні лікарні. Російські солдати розграбували медичне обладнання й устаткування, зокрема і високотехнологічне: електронну частину комп’ютерного томографа, комп’ютерні станції до рентген-апарата, вартісні лапароскопічну та артроскопічну стійки.
Загарбники вивезли майже все діагностичне обладнання: апарат УЗД, кардіографи, фіброгастроскоп, колоноскоп, бронхоскоп, апарати РЕГ та електроенцефалографії, не рахуючи різного дріб’язку.
– Росіяни також викрали 92 ноутбуки, 35 пральних машин, мікрохвильові печі, бойлери і холодильники. Комп’ютери, які їм не вдалося забрати із собою, вони безповоротно зіпсували. Сьогодні це ні для чого не придатні залізні коробки. Пошкоджені також 14 із 15 санітарних автомобілів, ліжка для пацієнтів, м’який інвентар (матраци, ковдри, подушки, постільна білизна); офісні меблі (шафи, столи, стільці). Услід за перерахованим забрали апарати ШВЛ, монітори пацієнта, дефібрилятори, хірургічний інструментарій, – констатує Марина Руденко.
Наразі в Балаклійській лікарні тривають аварійно-відновлювальні роботи: відбудовані дві несучі стіни з трьох, відновлено перехід між корпусами, відремонтована металопрофільна покрівля. Загалом, як зазначає директорка медзакладу, на 100 % виконані роботи, що увійшли до проєкту, за винятком одного корпусу, який поки що через значні руйнування використовуватися не буде. А дитяче та відділення реанімаційної реабілітації, що знаходилися в цьому корпусі, будуть переведені до інших приміщень.
– 1 грудня запрацювала автономна лікарняна котельня на альтернативному паливі (пелетах). Спершу тепло було подане до інфекційного відділення. Упродовж тижня, якщо не виникнуть технічні перепони, будуть обігріті всі відділення, – зауважує керівниця Балаклійської клінічної лікарні.
На початок зими лікарня має майже все обладнання, необхідне для її повноцінного функціонування. Невдовзі від профільного міністерства надійде комп’ютерний томограф.
Марина Руденко вдячна всім, хто долучився до відновлення Балаклійської лікарні, повернення її до сталого повноцінного функціонування, та особливо – обласному Департаменту охорони здоров’я ХОВА. Саме через департамент лікарня отримала потужний електрогенератор на 150 кВт, що дозволяє повністю забезпечувати її електроенергією. Окрім електрогенератора, медзакладу передали бронхоскоп, операційний стіл, два аналізатори для лабораторії. В стадії очікування операційний рентген-апарат, система ендоскопічної візуалізації в складі відеогастроскопа та відеоколоноскопа, два санітарні автомобілі.
Діагностичне обладнання лікарні надали як вітчизняні, так і закордонні благодійники. Основне надійшло від ЮНІСЕФ, «Лікарів без кордонів», Міжнародного Червоного Хреста, Міжнародного благодійного фонду «АІСМ Україна». Останні з цього списку тільки медикаментів, не рахуючи іншої допомоги, передали на 6,5 мільйона гривень.
Більше новин міста Балаклія читайте на нашому сайті.