Боєць Нацгвардії з Харківщини: «У деокупованих селах і містах ми навіть плакали разом з місцевими» 274 04 июня 2023 18:00 Про історію, війну та соціалізацію після Перемоги – в інтерв’ю з колишнім істориком, а зараз бійцем 5-ї Слобожанської бригади НГУ.
З Тарасом на позивний Гордій пресслужба бригади розмовляла на краєчку прифронтового села на Луганщині. Розбиті вщент домівки, пара спалених броньованих автівок росіян обабіч дороги «прикрашають» пейзаж.
Боєць жилистий, сильний та водночас стрункий, тримається з гордістю, видно, що справжній воїн. На запитання відповідає не поспішаючи, зважено, цитує класиків світової літератури, помітно, що людина начитана та ерудована.
«Гордій тому, що діда звали Гордій, він повернувся з фронтів Другої світової майже неушкодженим. Такий от забобон, але ж він працює», — пояснює походження свого позивного Тарас.
За освітою Тарас історик. У 90- ті хотів бути або економістом або спортсменом. Шуткує, що бандитом — не хотів, бо каже, у нього 4-те покоління інтелігенції у родоводі. Пишається, що з дитинства багато читав, тож друзі запропонували вступити на історичний факультет Харківського національного університету імені Василя Каразіна.
«З історією по закінченню універу не склалося, хоча я її зараз знаю краще, ніж тоді, коли тільки закінчив ВНЗ. Прогодувати себе та родину за спеціальністю було складно, тому працював на різних роботах, остання — майстром цеху великої типографії», — пригадує Тарас та запалює цигарку, ховаючи вогник долонями, як роблять всі, хто був на передовій.
Про перші дні вторгнення окупантів розповідає з неприхованою ненавистю до орків, каже що завжди вважав росію ворогом, і як історик наводить конкретні приклади загарбницької політики сусідньої країни протягом XVI – XIX століть. Далі Тарас спалахує гнівом та підвищує голос.
«Я знав, що буде вторгнення. Я з юності мав відношення до націоналістичних кіл, неодноразово був на вишколах. З жовтня 2022-го ми тренувалися, готувалися виконувати диверсійні завдання у тилу ворога, — пояснює нам Гордій, і на мить замислившись. — Несподівано для нас (націоналістичних кіл – авт.), Харків не здали, патріоти відстояли місто, ворога було відкинуто. Всі побратими з того часу воюють на передовій. У різних підрозділах, але з наших ніхто не залишився в тилу».Читайте також: Ворожий підрозділ виявили поблизу Харківського району (карта)
На питання, чим з таким націоналістичними поглядами Тарас займався у 2014-му році під час початку «тієї» війни, відповідає, що воював у добровольчому підрозділі.
«Хоча, нас офіційно не існувало, тож, легалізуватися ми не стали. Ми просто воювали, отримували досвід: від зав’язування шнурків до тактичних навичок. Все знадобилось у 2022-му», — каже Тарас.
Розповідаючи про 24 лютого та свої дії, він трохи мружиться, наче пригадуючи щось далеке.
«Я прийшов зі зміни додому десь о 3-й ночі, попив чайку, ліг спатки, прокинувся від приходів. Одягнув бронік, розгрузку і поїхав на узгоджену точку збору. Нам видали зброю, і ми вийшли на позицію очікувати прориву ворога у місто. Але, на щастя, він не відбувся, і наступного дня нам запропонували стати частиною 5-ї Слобожанської бригади Нацгвардії. І понєслась!» — Гордій робить відмашку рукою.
Потім перераховує міста Харківської області, які звільняли чи заходили до них на зачистки. Як на Ізюмщині охороняли мости та шукали диверсантів, потім було визволення Балаклії, Борової, Підлиману, а тепер — ось ці ліси під Кремінною.
«Найбільше запам’яталося, як нас зустрічали цивільні у деокупованих селах та містах! Сльози щастя, вдячність, ми навіть плакали разом з ними. Здивувала повна відсутність жінок та дівчат, їх ретельно переховували, більшість з них перший раз вийшли з домівок лише тоді, коли вже ми зайшли. Ну, ви знаєте, як з жінками себе поводила русня», — Гордій відводить очі та хитає головою, немов намагається викинути з голови дурні думки.
Тарас впевнений, ця війна була дуже корисна українській нації. Вона зробила українцями багатьох з тих, хто не міг визначитися «хто вони».
«Стало менше «ждунів». Тепер мало хто чекає росію, бо всі побачили, що це за істоти. Як історик я знаю, що війни творять та гуртують нації. Ми зараз проходимо за 30 років шлях, що деякі країни проходили по 300 років. Такі темпи вражають», — з гордістю каже воїн.
Після закінчення війни головною проблемою Гордій прогнозує прірву між світоглядами тих, хто воював, навіть на волонтерському поприщі або у тилу, та тих, хто відсидівся вдома.
«Я бачу, що для багатьох війни вже немає. Був у Харкові у відпустці, деякі знайомі бізнесмени дивляться на мене як на придурка, мовляв, відкосити не міг? Чи грошей не вистачило? У них немає навіть розуміння, що людина сама може піти захищати свою країну», — з гіркотою у голосі зазначає Гордій.
«Соціалізація військових, адаптація у мирне життя — це окрема болюча тема. Ми, ті, що воювали, вважаємо себе нормальними, звичайні люди часто вважають ненормальними. А лікарі знають, що на війні нормально бути ненормальними. Тому, що є наслідки контузій, є емоційні травми»,- з біллю у голосі каже Тарас.
Далі продовжує, що не намагався обмежити коло свого спілкування, воно само звузилось через нерозуміння та неприйняття реалій війни деякими знайомими, зараз він спілкується тільки з найближчими друзями.
«В історію як науку повертатись не планую. Ми всією країною зараз займаємося практичною історією, знищуємо недоімперію», — розповідає Гордій про плани після війни. — Скоріше за все, соціалізуватися у мене не вийде. Я вже не мислю себе без армії. Спробую себе у якійсь приватній військовій компанії, не російській, звісно. Попит на українських воїнів завжди був, козаків згадайте, а зараз став ще вище. Тому, що українці вміють воювати».